Г.І.Синиця - "Квітуча Україна"

«Я безповоротно зрозумів і засвоїв: народне мистецтво – першоджерело художніх форм... Воно відоме давним-давно, воно жило, набиралося сил у народі, в його надрах. Етнографічні, сюжетні, інші ознаки – це ще не народність. Йдеться про систему мислення, де колір виступає як образ, про глибинне явище самобутнього в палітрі художника». Григорій Синиця.

Григорій Іванович Синиця – митець, який у своїх творах випередив час. Йому судилося створити новий живопис, збудований на колористичній основі, тобто на діалектичному розумінні єдності протилежних кольорів: холодних і теплих, темних і світлих. Винайшов нову монументальну техніку і дав їй назву – «Флоромозаїка». Вражають його епічні живописні й мозаїчні композиції «Ярослав Мудрий», «Нестор літописець», «Бабин Яр» та інші.

Кажуть, що подібних мозаїк у світі немає. Мабуть, так воно і є. Звичайні собі каштани, але з них створено князівське вбрання, зображення буйвола, коней. Звичайнісінькі й жолуді, очерет, фруктові кісточки, перламутрові мушлі. Та під руками майстра, який вирізнив естетичну сутність предметного світу природи, народилися дивовижні художні образи.

Неможливо також залишити без уваги монументальність творів, їх історичну спрямованість та патріотизм. Вражає титанічна робота над творами, бо мозаїки створювалися роками.

Григорій Іванович Синиця не тільки створив прекрасні мозаїки, а й безліч робіт у техніці акварелі і темпера: в жанрах пейзажу і натюрморту та в абстракції.

Але сталося так, що Синицю важко назвати відомим художником. Його твори знає порівняно невелике коло любителів мистецтва. Ще менше тих, хто до кінця усвідомлює звершення Майстра.

Григорій Іванович народився 17 січня 1908 року в м. Одесі у простій сім’ї. В 1914 році захворів на анкілоз тазостегнового суглоба, потім на зворотний тиф. Вийшов з лікарні інвалідом дитинства (одна нога була майже на 20 см коротшою через деформацію тазостегнової частини скелету). Після смерті батьків родичі передали десятирічного хлопчика на виховання в один із дитячих притулків Єлисаветграда. Тяжка хвороба, голодне та забите дитинство, відсутність розуміння й підтримки у прагненні стати художником не зломили його.

Навчався в Кіровоградському художньо-промисловому училищі, потім в Одеській середній художній школі, де одразу потрапив до талановитого викладача Гершенфельда. У вчителя та учня виявились спільні інтереси – любов до національного народного мистецтва. Гершенфельд, виявивши незвичайний талант, завзятість і працьовитість Синиці, порадив йому вступати до Київського художнього інституту. Послухавшись поради, Григорій Іванович потрапив у Києві до майстерні Миколи Ракитського – одного із талановитих учнів і соратників професора Михайла Бойчука. Синицю захопили ідеї школи Бойчука з відродження українського стінопису, розквіт якого був за часів Київської Русі.

Та у 1934 році живописний факультет було оголошено «розсадником формалізму» і всім студентам-«бойчукістам» запропонували залишити навчання. Синиця знову за конкурсом вступив до інституту і навчався один рік у майстерні живопису професора Падалки. Та восени 1936 року Михайла Бойчука та ряд його найближчих учнів і соратників було звинувачено в «націоналізмі», репресовано як «ворогів народу» та розстріляно. Студентів факультету було скорочено до двох груп. Григорію Синиці пощастило залишитись в їх числі. Проте, не бажаючи зраджувати школу Михайла Бойчука, будучи студентом п’ятого курсу, Григорій Іванович залишає інститут і починає займатись самоосвітою. Тобто, фактично, він навіть не мав вищої художньої освіти. Попри це, колеги по Спілці художників вважали його найосвіченішою людиною у своєму колі.

Григорій Синиця не зрікся ідей Бойчука, а прагнув творчо розвинути їх. Для цього із самого початку 60-х років він працює з найталановитішими народними художниками, зокрема, такими як Марія та Федір Приймаченки, Ганна Собачко-Шостак та Іван Шостак (народний розпис), Ганна Верес та Анна Василащук (ткацтво), Федір Олексієнко (кераміка), Євмен Повстяний (вибійка) та Олександр Саєнко (інкрустація соломкою). Він допомагав їм у творчості й водночас навчався у них. Розглядаючи народне мистецтво як першоджерело кольору, композиції, малюнка, Григорій Синиця у творчій співдружності з народними митцями започаткував новий напрям у сучасному монументальному живописі, який дістав назву «українська колористична школа». Ознакою цієї школи є, передусім, шанування народної культури кольору як естетичного образу, як материнської мови, як національної та історичної категорії, які свідчать про належність художника до рідної землі, до свого народу.

У середині та наприкінці 60-х років Григорій Іванович передає свої знання і досвід молодим художникам, своїм учням, разом із ними створює ряд монументальних ансамблів, зокрема, мозаїчний стінопис у Донецьку та Олександрії. Під керівництвом Синиці працювали О. Якименко, А. Горська, Г. Зубченко, В. Зарецький, Г. Марченко, Л. Тоцький, М. Шкарапута. Найближчі учні й соратники – Галина Зубченко та Григорій Пришедько – у 70-х роках створили в Києві славнозвісні мозаїчні композиції – «Перемога» (Інститут рентгенорадіології та онкології), «Ковалі сучасності» (Інститут ядерних досліджень), «Тріумф кібернетиків» (Інститут кібернетики), «Рух» (палац спорту Академії наук).

Григорій Синиця пережив революцію, війни, два голодомори. Його теж гнали до Бабиного Яру, та йому дивом вдалося врятуватись. Тому численну кількість своїх робіт він присвятив цій трагедії.

У 1941 році в Києві відбулась його персональна виставка. Після Великої Вітчизняної війни, коли країні більше були потрібні будівельники, а не художники, трудова біографія Синиці продовжується на заводі «Керамік» міста Києва на посаді майстра-технолога, де виконував завдання з відновлення Києва: облицювання теракотою Головпоштамту, багатьох будинків на Хрещатику, Червоноармійській. За результатами виконаних робіт кандидатуру Синиці тоді було висунуто на здобуття Сталінської премії, та потім, без будь-яких пояснень, у ній було відмовлено.

У той час колеги запросили художника на реставрацію Маріїнського палацу. До Синиці багато хто намагався виконати складне ліплення масштабних, понад три метри заввишки, ваз у стилі бароко, але нічого не виходило. Саме метод ручної формовки, розроблений Григорієм Івановичем на заводі «Керамік» і вперше застосований на реставрації Маріїнського палацу, приніс успіх майстру.

Через звинувачення в націоналізмі та постійні гоніння з боку влади у 1968 році Григорій Синиця змушений був переїхати до Кривого Рога, де почав працювати над новою технікою «Флоромозаїка» та розробив, спеціально для цього напрямку в творчості, унікальний клей. Розповідають, що якось на одній з персональних виставок величезна робота «Волхви» впала на підлогу, та жоден елемент флоромозаїки не пошкодився і не відлетів.

Усього було створено 29 флоромозаїк, над кожною з яких художник працював від 2-х до 3-х років. Також у Кривому Розі він завершив свою фундаментальну теоретичну і естетично-філософську працю «Колорит в образотворчому мистецтві».

У 1992 році Григорію Синиці було присуджено Державну премію України ім. Тараса Шевченка – «за відродження Української колористичної школи монументального живопису і твори останніх років». У 1996 році його було удостоєно почесного звання «Заслужений художник України». 10 жовтня того ж року внаслідок інсульту він помер.

Як у багатьох талановитих митців, особисте життя у Григорія Івановича, на жаль, не склалося. Усього себе він віддавав мистецтву, чого врешті не могла прийняти і зрозуміти жодна з його трьох дружин. Та й мало хто з батьків захотів би бачити чоловіком своєї доньки інваліда. Наслідок цього – самотність, відсутність родини і, головне, дітей, яким можна було б передати частинку себе, аби наприкінці свого нелегкого життя бути впевненим, що прожив його недарма і що є кому зберегти як спадок його неоціненні доробки.

Григорій Синиця був людиною дуже скромною. Свідченням цього є його квартира в Кривому Розі, що збереглась і донині. З неї було створено музей, завідувачем якого є його учениця Олена Якименко. Мабуть, її справедливо було б назвати прийомною дочкою митця, бо саме вона останні роки його життя самовіддано за ним доглядала, до останньої секунди, до останнього подиху. Вона ж береже пам’ять про нього і тепер. На стінах музею гордовито розмістились картини художника, що не дають забути про незламно сильну особистість, яка їх створила. А про відданість національному, українському свідчать вишиті сорочки, які Григорій Іванович носив за життя. Старенький мольберт так і стоїть одиноко посеред кімнати, а на ньому – остання робота художника.

Картинна галерея НІКЗ «Качанівка» має за честь експонувати самобутні твори видатного митця.
Використані матеріали НТУУ «КПІ»

Загальний вигляд виставки:

"Подивитись картини..."
НІКЗ Качанівка, НИКЗ Качановка, сайт Качановка, палац Качанівка, заповідник Качанівка, заповедник Качановка, Тарновський, Буренко, kachanovka, Черниговской области, Ичнянского района