Всі публікації.

M.M.Ге

Ічнянщина у долі Миколи Миколайовича Ге (1831-1894).

(до 185-річчя від дня народження)

Микола Миколайович Ге був однією з центральних постатей українського мистецтва другої половини попереднього століття. Він майстер історичної картини, професор портретного живопису, неперевершений художник релігійних полотен, активний учасник Товариства пересувних виставок (член правління і навіть скарбник), скульптор. Відзначився доброчинною діяльністю, матеріально допомагав голодуючим, нужденним митцям, студентам, ініціював збір коштів на пам’ятник М. Гоголю в Ніжині

Історія роду Миколи Ге по батьківській лінії бере початок у Франції. Його прадід (очевидно, рятуючись від революції) емігрував у Росію. Поселився в Москві, завів фабрику. А далі на генеалогічному древі з’являється українська галузка: дід художника Осип Ге одружився з полтавською красунею Дарією Яківною Коростовцевою, дочкою тамтешнього поміщика. Дарія Яківна замінила Миколі матір, бо рідна померла. У дівоцтві мати мала прізвище Садовська, і Ге в домашніх суперечках гаряче доводив, що вона була не польського кореня, а українського. Крім Миколи, сиротами залишилися також два його старші брати, Осип і Григорій.

Микола Миколайович Ге народився у Воронежі 15 лютого (ст. ст.) 1831 р. Мати майбутнього художника померла під час холери, коли синові було всього три місяці. Батько служив офіцером у російській армії та після смерті дружини, одружившись удруге, переїхав з родиною до Києва. А згодом купив маєток у селі Попелюхи Могилівського повіту, куди щоліта відправляли маленького Миколку з нянею Наташею. Дуже вражало хлопчика кріпацтво, особливо його зворушив випадок, коли з-поміж інших речей на возі в мішку привезли хлопчика Платончика, якого купили за 25 карбованців. Згадуючи дитинство, чи не найніжніші слова Микола адресував саме їй своїй "няні Наташі". Батько був дуже суворою людиною і за його повелінням щосуботи в конюшні били кріпаків - і винних, і невинних ("щоб не псувалися"). Микола любив коней, проте стайню ненавидів. Йому змалку було знайоме почуття жалю, запам’ятав Микола і сльози няньки.

Навчатися десятирічного Миколу Ге привезли до Києва, де він поступив в першу Київську гімназію. В гімназії викладачами були помічені великі здібності Миколи до малюнку та живопису. Ще в гімназії хлопець почав малювати олівцем, вугіллям, а згодом вчитель малювання дав йому спробувати медові акварельні фарби. І виявилося, що до малювання Микола Ге має набагато більшу схильність, ніж до точних наук. Йому всі говорили, що його жде велике художнє майбутнє. Та після закінчення гімназії батько порадив Миколі втупити на фізико-математичний факультет Київського університету. У той час брат Миколи навчався у Петербурзі, і хлопець сказав, що хоче бути ближче до нього. Але не це було головною причиною — в місті на Неві була Академія мистецтв, а також галереї-музеї, де виставлялися полотна великих живописців. Невдовзі Ге залишив Київ і переїхав до Санкт-Петербурга до брата Осипа, який навчався на математичному факультеті Петербурзького університету. Микола мріє, всупереч волі батька, навчатися в столичній Імператорській Академії мистецтв. Вступити до Академії молодий хлопець так і не наважився і продовжив навчання на математичному факультеті Петербурзького університету. Навчаючись в університеті, постійно відвідує академічні класи Ермітажу, де з захватом вчиться малювати. Бажання малювати та навчатись в Академії мистецтв перемогли сувору заборону батька і Микола Ге кидає університет і вступає до омріяного закладу, де займається під керівництвом академіка, професора живопису, відомого художника Петра Басіна. Тут же, в Академії, Ге зустрів Пармена Забілу (писався він на італійський лад: "Забело"), з яким навчався в гімназії і страшенно зрадів. Мабуть передчував, що завдяки Пармену в його житті з’явиться щось нове і незвідане. Так, Ге закохався. В селі Монастирище Ніжинського повіту Чернігівської губернії, в батьківському маєтку жила Ганна Петрівна Забіла, сестра Пармена, від якої він одержував листи. Якось Пармен показав декілька її листів своєму другові - і той теж почав писати в Монастирище. Заочне знайомство зрештою закінчилось одруженням. У лютому 1856 р. по дорозі в Петербург він заїхав у Монастирище, і там Микола й Ганна сказали одне одному головні слова. Приїхавши в Петербург, щасливий Ге подумки сповідався перед майбутньою дружиною: "Погашу свічку, ляжу і настане для мене найкращий час. Буду згадувати, коли у Вас був, особливо 28 лютого. Дякую Богові, що я художник. Так ясно бачу Вас у цей час, що навіть те ж саме почуття переживаю, тільки його перериває неприємне відчуття, що все-таки я один тепер тут". У ній, українській панночці з Монастирища, він побачив те, що відповідало його уявленням про жіночий ідеал. Про це також є рядки в одному з листів: "Ці дні я читав багато прекрасного про жінку і так ось і бачу цей ідеал, створений мною і знайдений у тобі". У жовтні 1856 р. Микола Миколайович і Ганна Петрівна повінчалися в церкві села Монастирище.

В Академії Микола Ге успішно навчався сім років і за цей час отримав багато нагород. Так, за одну із робіт Ге отримав золоту медаль, що дало право на поїздку за кордон за рахунок Академії. М.М.Ге радо тікав з царської Росії в Європу. Маршрут подружжя обрало такий, щоб побачити, роздивитися Європу. В "гарібальдійську" Італію - через Саксонську Швейцарію, Мюнхен, Париж, Рим, Фраскатті, Флоренцію, Ліворно. За цей час художник написав безліч портретів, ескізів, пейзажів. В 1861 році М.Ге розпочав працювати над картиною «Таємна вечеря». Микола Миколайович працював над картиною, Ганна Петрівна позувала йому - її риси легко впізнаються в обличчі апостола Іоанна, а через два роки привіз новостворену картину до Петербурга та виставив на виставці в Імператорський Академії. Вона дуже вразила, можна сказати шокувала публіку. Олександр II дав розпорядження купити картину для музею Академії, сплативши за неї 10 тисяч рублів сріблом. Академія мистецтв присвоїла за цю картину Миколі Ге звання професора, оминувши звання академіка, що було досить рідкісним випадком. Після недовгого перебування в Росії М.Ге поветається до Флоренції, де пише безліч ескізів на євангельську тему, починає працювати з натури.

В кінці 1869 року художник повертається до Росії, де бере активну участь в організації «Товариства пересувних художніх виставок». Шість років живе і працює в Петербурзі. Петербурзька квартира художника стала салоном, у якому по четвергах збиралися літератори, художники, люди науки. Тут написані неперевершені портрети відомої інтелігенції Росії, історичні картини. Художник пробує свої сили в різних жанрах: портретному, історичному, релігійному.

В 1875 році Микола Ге приходить до висновку, що мистецтвом не можна торгувати і приймає рішення, яке різко розвернуло його подальше життя. Він назавжди покинув Петербург і переселився на Україну. Він купив невеликий хутір Іванівський поблизу станції Плиски в Чернігівській губернії, який придбав у свого тестя Петра Івановича Забіли. «Я пішов у село. Я думав, що життя там дешевше, простіше, я буду господарювати і цим жити, а мистецтво буде вільним», - пояснював М. Ге своє рішення в листі до П. Третьякова. Невеличкий, дуже скромний, присадкуватий, зовсім не схожий на поміщицькі садиби будиночок, до кінця днів художника буде його притулком, його творчою майстернею. Ідей і планів у нього було дуже багато. Перше, що Микола Миколайович зробив – це перебудував старий будинок і обладнав собі майстерню; причому сам сконструював особливе вікно з подвижними рамами на шарнірах і системою дзеркал, щоб ловити верхнє світло. М.Ге взявся за фізичну роботу, швидко опанувавши ремесло пічника та за окраєць хліба клав печі селянам. Заводить велику пасіку, садить сад, сіє, жне. У харчуванні перейшов на вегетаріанство. Є фотографії, на яких він - невисокий, з білою бородою, у білій полотняній сорочці, підперезаний поясом, - зовнішнім виглядом дуже нагадує Л.Толстого. Тепер художник був ще й власником 350 десятин землі, завідував маєтком І. Білозерського «Гирявка» біля Борзни. Півтора роки художник обживався: кинув живопис, взяв у руки палицю і почав ходити по селах і проповідувати людям. А потім ходоком від народу стукав у казенні двері. Хтось називав його апостолом, хтось юродивим. Ге говорив, що в його душі стався величезний переворот і він на деякий час відмовився від мистецтва, та зайнявся питаннями релігії і моралі. Пише, що потрібно жити сільською працею, що мистецтво не може служити засобом для забезпечення життя. Та почали нагадувати про себе борги. Тисячу карбованців Микола Миколайович був винен Третьякову, ще шість тисяч - петербурзьким знайомим і чернігівським родичам. Суми неабиякі. Від матеріальної скрути рятували портрети місцевих багачів, за які М.Ге брався неохоче. За п’ять років (1878 - 1883) він написав їх аж двадцять. Серед замовників були люди відомі: М. А. та П. І. Терещенки, київський лікар Ф. Ф. Мерінг, Я. В. Тарновський. Останній український гетьман Павло Скоропадський згадував, що художник Ге був частим гостем його діда Івана Михайловича в Тростянці. Живучи в якомусь із гостьових флігелів, він «переписав усю нашу сім’ю». На замовлення Стародубської земської управи Ге написав портрет Петра Івановича Скоропадського, батька майбутнього гетьмана. А ось і зовсім сенсаційна річ: виявляється, Ге писав і самого Павла, от тільки до гетьманства тому ще залишалося цілих сорок років. Поки що ж він, семирічний, разом із братиком Михайлом, позуючи художнику, горнувся до своєї матері, Марії Андріївни. Походила вона з відомого роду Миклашевських, які в селі Волокитине на Чернігівщині мали родовий маєток. Для нього М. Ге написав портрети Андрія Михайловича Миклашевського, його доньки графині Олександри Андріївни Олсуф’євої та її дітей. Про всі ці роботи мистецтвознавці тепер пишуть коротко і печально: «місцезнаходження невідоме». Те ж саме - з портретами Терещенків, які до 1941 р. зберігалися в Київському музеї російського мистецтва, княгині Щербатової з доньками та графа К. П. Клейнміхеля з сином. На щастя, частина робіт раннього періоду життя на хуторі вціліла. У Вінницькому художньому музеї, наприклад, можна побачити портрет Ф.Ф.Мерінга, в Ермітажі - портрет княгині О.П.Волконської.

-

11 жовтня 1884 року в гості до Ге приїздить Л.М.Толстой. Він прожив на хуторі чотири дні. Лев Толстой кожного ранку пішки ходив у с. Івангород. Своєрідний репортаж про цю подію - в листі М. Ге до «любої Каті»: «День був чудесний, теплий, гарний, ясний, я працював над картиною, а потім покликали обідати. Коли раптом бачу: Олександра Федорівна, ключниця, веде через парадні двері Льва Миколайовича з торбинкою на плечі. Ми всі побігли цілувати й обнімати цю дивовижну людину. Потім дали вмитися і переодягтися. А далі - за стіл, і почалася в нас найдорожча - щира розмова.» Л. М.Толстой щодня після ранкової кави йшов пішки в Івангород, до 4-ї повертався, де відвідав земську лікарню, сільську школу. Після того, як Лев Миколайович пішов зі школи, то вчитель і учні цілували стілець, на якому він сидів.

Спілкування великого письменника і великого художника дійсно було важливим для них обох. Для Ге Толстой став ніби провісником тих ідей, до яких художник уже прийшов самостійно. Він давно і пристрасно шукав провідну зорю — Бога і розгледів її у словах та духовних шуканнях Толстого. «Не треба винаходити нового вчення у християнстві, — говорив Лев Миколайович. — Треба лише по-справжньому, щиро і вдумливо читати те, що написано в Писанні. Так я читав Євангелії і знайшов у них доступну, як сказано у них, зрозумілу навіть немовляті істину. І тому, коли у мене запитують, у чому полягає моє вчення і як я розумію християнське вчення, я відповідаю: у мене немає ніякого вчення, а розумію я християнське вчення так, як воно викладене у Євангеліях! Слухав я розмову безграмотного мужика-мандрівника про Бога, про віру, про життя, про спасіння — і знання віри відкрилося мені, — продовжував Толстой. — Зближався я з народом, слухаючи його судження про життя, про віру, і більше розумів істину. Та варто було мені зійтися зі вченими, хай навіть тими, котрі звалися християнами, чи взяти їхні книги, як якийсь сумнів у собі, невдоволення, озлоблення, суперечки виникали в мені, і я відчував, що чим більше вникаю у їхні промови, тим більше віддаляюся від істини. Ясно лише одне, що їхня істина тоненькими нитками переплетена з неправдою і що я не можу прийняти її такою…».

В гості до художника, приїздило багато видатних людей: Микола Костомаров, Павло Третьяков, який придбав для своєї колекції декілька картин, Михайло Врубель зі своєю дружиною Надією Забілою, яка була племінницею Ганни Петрівни Ге, Ілля Рєпін. Останній приїздив в Україну у пошуках типажів для картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану». В свій приїзд він написав портрет Миколи Ге.

Микола Ге не засиджувався в Плисках. Часто відвідував Санкт-Петербург, Москву, Київ. Брав активну участь у виставках, відвідував малювальну школу Миколи Мурашка, читав лекції. Міг подовгу розмовляти з учнями, обговорюючи їхні роботи, опікувався найздібнішими, запрошував до себе на хутір. Учні подовгу жили на хуторі М.Ге і це їм подобалось. Сама обстановка майстерні, можливість спостерігати за роботою художника, довгі розмови про мистецтво ставали для молодих людей серйозною школою майстерності.

А 1886 року М.М.Ге відмовився від власності, вважаючи, що цим він спокутує свої гріхи. Все майно було віддано дружині і дітям. Однак жити Микола Миколайович залишився на хуторі («я живу в них тому, що вони цього хочуть»). Відтепер він намагався не розрізняти своїх і чужих. Після екстравагантного рішення його родина розкололася. Батькові принципи поділяв старший син Микола; молодший же, Петро, був на боці матері. Ганна Петрівна якийсь час, навіть, жила у нього в Москві. Зрештою, домашні бурі вщухли. Проте це не означало, що Микола Миколайович відмовився від своїх переконань. Ні, він залишався тим самим «проповідником», який своєю зовсім неканонічною інтерпретацією євангельських сюжетів не раз шокував сучасників.

На хуторі Микола Миколайович Ге провів 18 років, брав активну участь у культурному житті Чернігівщини, Ічнянщини, де розписував Миколаївську церкву, товаришував із багатьма відомими людьми: художниками, літераторами, науковцями, меценатами.

Ганна Петрівна померла на три роки раніше за чоловіка, і поховали її в саду. В останні дні весни 1894-го не стало й Миколи Миколайовича. Помер він раптово. Гостював у Ніжині, в молодшого сина; додому повернувся пізно увечері. Скликав рідню, щоб сісти за стіл... А далі сталося те, про що в одному з листів Микола Миколайович написав так: «Пора додому, тобто помирати». Поховали М.М.Ге поруч з дружиною в садочку.

Наприкінці життя Микола Ге написав автопортрет, у якому відбилося його напружене духовне життя. Це автопортрет-підсумок. Схожий на біблійного пророка він залишався наодинці з вічністю. Автопортрет Миколи Ге мистецтвознавці вважають однією із найкращих робіт художника.

28 лютого 2011 року в м. Ічні відкрито Музей художника М.М. Ге. Витоки музею сягають 60-70 років минулого століття. Вчителем історії, краєзнавцем села Івангород Ічнянського району, Олександром Силовичем Циганком і правнучатою племінницею художника Ольгою Севаст’янівною Кузнєцовою та її чоловіком, була проведена велика краєзнавчо–пошукова робота, результатом якої і стало можливим створення музею художника в цьому селі. З ряду поважних причин музей в с. Івангород припинив свою діяльність понад 10 років тому. З метою популяризації творчої спадщини видатного художника та з нагоди ювілею художника було прийняте рішення районної ради про перенесення музею в м. Ічня. Новостворена музейна експозиція складається з трьох розділів, кожен з яких розміщується в окремій кімнаті. Експонати музею широко розкривають життєвий і творчий шлях художника М.М. Ге, починаючи з дитячих років і до останніх днів проведених на хуторі Іванівський, що розташований за 7 кілометрів від с. Івангород. Десятки спогадів, фотографій, документів, речей, які розповідають про те близьке оточення рідних, друзів, знайомих, які були причетні до життя і творчості М.М. Ге. Великий розділ музею присвячений творчості художника. Тут зібрані чорно-білі фотокопії всіх відомих картин Миколи Миколайовича. Експозиція побудована в хронологічному порядку написання художніх полотен. В третій кімнаті зібраний матеріал, який висвітлює відносини художника з російським письменником Л.М. Толстим, а також представлені меморіальні речі того періоду, роботи сучасних художників, скульпторів, які висвітлюють життя Миколи Миколайовича Ге.

Хутір Миколи Ге надійно відгороджений від заїжджого люду класичним українським бездоріжжям. Тиша там дихає відлюддям і Вічністю. Там є стежина, яка веде в тихий, мальовничий куточок, який колись був краєм саду художника. Тепер там ростуть берези і ялини. Художника давно немає. Картини його ще живі та промовляють. Особливо актуальні слова «Що є істина?» сьогодні, коли самовпевнені та горді люди самі вибудовують власну істину, побудовану на егоїзмі, життєвих розкошах та задоволеннях. А справжня істина десь там в тіні, зіщулена, обсміяна та зневажена. Чи не це хотів сказати майбутнім поколінням Микола Ге?

Підготувала: організатор екскурсій І категорії відділу науково-освітньої роботи НІКЗ «Качанівка» Захарченко О.Є.

НІКЗ Качанівка, НИКЗ Качановка, сайт Качановка, палац Качанівка, заповідник Качанівка, заповедник Качановка, Тарновський, Буренко, kachanovka, Черниговской области, Ичнянского района